Колаж-монтаж або як сфотографувати те, чого не існує

Після невеликої паузи, що була на травневі свята, я вирішив продовжити серію перекладів українською мовою статей та уроків відомих фотографів світу. Нагадаю, що першими в цій серії є "Уроки на тему фотографічного" Олександра Ляпіна, відомого на теренах фото-інтернету також під псевдо Андрій Текіла. Але відтепер уроки будуть з'являтись трохи повільніше — не щодня, а щотижня. Зроблено це для того, щоб "залишити місця" для інших матеріалів, і блоґ "Просвіт-фото" не перетворився на суцільну збірку цитувань. Отже, відсьогодні у вас буде можливість ознайомитись із перекладом нової статті один раз на тиждень — щочетверга.

Але повернемося до фотомистецтва..

З тих самих пір як фотографія з'явилась і стала доступною не вщухають бійки навколо простого питання: чи вважати змонтовану фотороботу — колаж — справжньою фотографією? Одні кажуть, що мета фотографа є збереження миттєвостей сьогодення для майбутнього і чесність понад усе; інші відповідають, що фотографія вже давно стала мистецтвом, а найголовніше в мистецтві — висловлювання авторських ідей, самовираження та вплив на глядача, і абсолютно не важливо як саме це реалізовується...

От саме про все це і буде сьогоднішній урок:

Урок 10. Колаж-монтаж.

Загалом, монтаж для якогось принципово чистого фоторепортера — це як серпом по колінах. Але для фотохудожника з уявою а-la Леонардо — це як стакан бальзаму для благоденствування його творчої душі та, як наслідок, запаморочливого кайфу для нього особисто.

Приведемо для очищення совісті хоч би Родченко або Моголі, Філю Халсмана або Флоріс Мішел, Герберта Бауера або Бутиріна з Михайлівським, або інших "пацанів від фото", не пальцем роблених. Були і є класні фотографи, чиї колажі і монтажі зараз продаються за нормальні гроші на аукціонах. Правда, самим хлопцям від цього не холодно і не жарко, ну, тим, які вже в райських кущах ангелів фоткают і "колажують".

Але головне питання: навіщо взагалі цим займатися? Тут на вас чекає приємний сюрприз — адже все просто як два пальці в проявник умочити. Нескінченність світу ідей та всеосяжна суть справжніх художніх образів разом породжують такі художні об'єкти, що не вміщаються в мізках і в природі під об'єктив в чистому вигляді не потрапляють. А реальність ця в голові є і проситься на площину.

Це схоже на живопис або графіку, але фішка в тому, що результат складатись буде винятково з реальних шматків. Як свого часу казав польський американець Горовіц: творець ліпить новий простір. Мовляв, радість небаченого перетворює тебе "на, з, під, над", і ти здатний не тільки просто ловити, але й створювати власні паралельності, зухвалі в своїй протилежності реальностям, але глибокі і правильні, по суті — породження не об'єктиву, а, якщо завгодно, "суб'єктиву".

Мета колажа — встановити нерівність і примусити зображення грати у власну гру. Фотограф-колажіст схожий на шахіста, він зобов'язаний виграти у глядача і колег-традиціоналістів. Чим більш ті зляться, тим більше вдалася гра, тим більше "суб'єктив" активніший і сильніший за об'єктив, тим більше радості від усвідомлювання нескінченної низки схожості без твердження.

Радість колажу — у відсутності відповідальності, але в примусовому створенні певного стану. Колаж відокремлює схожість від подібності, полювання від мислення. Колаж означає єднання таланту споглядати з творчим конструктивізмом. Колаж розвиває здатність відчувати композицію, знаходити її підсвідомо, не замислюючись.

Колаж — це створення постійної альтернативи самому собі, і тому він — як гантель для культуриста: весь час бадьорить і дратує свідомість маніакальністю альтернативного підходу. Колаж — це нахабство і можливість зради, це акт вандалізму і творіння. До речі, кіно — це суцільний колаж-монтаж. І це мистецтво. Колаж — це подібність повторення ваших відображених в пам'яті відбитків.

Фотограф, який не вміє робити колажі і монтаж — не уміє багато чого. Картьє-Брессон теж сидів з ножицями і дуже соромиться цього до цих пір. Тому що колаж в нього виходив краще, ніж фотографія в чистому виді.

Іноді, як от і в цьому уроці, Ляпін каже правильні речі, але дуже закрученою мовою. Я, чесно виконуючи роль перекладача, намагаюсь передати авторський стиль викладення, але не впевнений, що це дійсно потрібно. Отже, питання до Вас, шановні читачі, чи варто точно передавати мову автора, чи може заради кращого сприйняття варто її спрощувати, наближати до загальнолюдської та більш зрозумілої?

Попередній урок (№9): "Мова фотографії"
Наступний урок (№11): "Істина в фотографії"

А що є фотографія для вас? Що ближче та зрозуміліше? Максимально документальне відображення реальності чи створення своїх власних світів заради власної ж творчої реалізації?