2 типи портретної фотографії

В продовження нещодавньої теми про те як фотографувати портрети хочу поділитись дуже цікавою класифікацією портретної фотозйомки від фотографа Ігоря Алєксєєва.

В своїх “думках вголос про портретну фотографію” Ігор намагається дати відповідь на запитання, яке, впевнений, цікавить будь-якого фотографа-початківця:

Що цінується в жанрі портретної фотографії?

Коротка відповідь на питання: природність і неприродність.

Природність

Подивіться на кішку. Вона красива тому що не намагається здаватися красивою. Маленькі діти ще не вміють здаватися перед фотокамерою кращими ніж вони є.

Природність не можна купити за гроші, але її можна отримати спілкуючись із вашою моделлю, створюючи ауру комфорту при фотозйомці, розкриваючи її внутрішній світ. Тоді в якийсь момент модель перестане «працювати на камеру» і буде сама собою. Фотограф має навчитися працювати словом, бути психологом, відчувати настрій клієнта, частково маніпулювати ним.

Найлегше отримати природність від акторів. Їх навчають цьому роками. І дуже важко (та й чи потрібно?) домогтися природності, коли фотографуєш 17 річну дівчину, в голові якої ганчірки і “Дім-2”.

Результат природності — психологічний портрет, фотографічне подання внутрішнього світу людини.

Як ілюстрацію рекомендую звернутися до робіт мого гарного друга фотографа Олексія Нікішина. І задати собі питання: чи були б цікаві психологічні портрети Олексія, якби на них не були зображені зірки?

Неприродність

Робота цілої команди: стиліст, візажист, перукар, декоратор… Неприродність можна купити за гроші. Варто тільки продумати і реалізувати незвичайний для повсякденного життя образ: кубло на голові, сукня з кульок, незвичайний макіяж, поза, реквізит, задній план — і фотографія буде привертати увагу глядача. Саме тому неприродність взяли на озброєння рекламісти.

Більшість рекламних фотосесій побудовані саме на неприродності. Модель наряджають як ялинку, ставлять в незручну позу.. Відсутній погляд, повна відсутність індивідуальності і духовності психологічності. Модель не особистість, вона об'єкт, лялька, манекен.

Але навіть такий підхід — це колосальна праця з опрацювання концепції, яка, незважаючи на штампи, має бути індивідуальною, організація роботи цілої команди і ... гроші.

(Повний оригінальний текст статті російською мовою — на блозі Ігоря Алєксєєва.)

Все доволі просто та очевидно. І дає відповідь на ще одне важливе запитання — чому навкруг так багато поганих портретів. Тому що у більшості фотографів виходить щось середнє між природнім та неприроднім — ні риба, ні м’ясо. Щось, про існування чого забуваєш ще до того, як перестав на нього дивитись :)

Що скажете — чи згодні з Ігорем? Чи маєте що додати?